ЧИ ПАМ'ЯТАЄМО?

Він народився за 150 років до нас, у позаминулому столітті, в іншій країні, в інших історичних умовах, в іншій, признаємося, системі моральних координат. Але помер усього 80 років тому, і це вже зовсім інша відстань. Нас розділяє життя всього одного покоління. Він майже наш сучасник. Наші батьки народилися ще за його життя і таки дійсно були його сучасниками, а ми жили в один час з його доньками, не говорячи вже про більш віддалених нащадків. Це Володимир Галактіонович Короленко. Чи пам'ятаємо ми його, нашого земляка і майже сучасника?

Чи пам'ятають нащадки митця, державного діяча, родоначальника залежить від того, що зробила ця людина і що залишила їм у спадок. Але й від самих нащадків, від їх інтелектуального і морального рівня. Інколи буває так, що доводиться ціле століття, а то й більше чекати, доки наступні покоління "доростуть" до величної спадщини, зможуть її усвідомити і використати собі на благо. І тоді з тимчасового забуття виринає грандіозна постать, символ, ідеал, на який можна рівняти свій життєвий шлях. Кожний час має своїх героїв. Доводиться визнати, що Короленко - не герой нашого часу. Чому ж так?

Письменники - це теж люди. І ми їх цінуємо попри їхні вади і слабкості. І хоч один дивак, інший картяр, той - гульвіса, цей любив заглядати у чарку, а цей дозволив зробити з себе "придворного", але ж які твори вони нам залишили, який непересічний спадок ми від них одержали! Ми прощаємо їм недоліки, бо через них вони стають нам ближчі і зрозуміліші. Більше того, інколи саме каяття цих неординарних людей, яким затісно було у будь-яких рамках, навіть у рамках моралі, стає поштовхом чи змістом геніальних творінь, які легко долають не тільки державні кордони, але й часові, стають явищем світової культури.

Та є поодинокі постаті, що випадають з цього ряду. Зараз мовимо про Короленка. Здається, у нього зовсім не було недоліків, принаймні, ми не знаємо за ним вчинків, про які б він сам або його рідні потім жалкували. Для сучасників він був втіленням совісті і порядності. Віддавши в молодості данину народництву і соціал-демократичним ілюзіям у їх російській модифікації [7] і відбувши за це заслання, він своїм особистим життям, творчістю, громадською діяльністю зумів піднятися до найбільших моральних чеснот. Недарма ж, коли в Росії після повалення монархії піднімалося питання про президентське правління, то насамперед у цьому контексті - як найбажаніша кандидатура - називався Короленко. Його моральний авторитет у російському суспільстві і за кордоном був абсолютним.

Згадаємо кілька епізодів з життя цієї людини, приміряємо їх на сьогоднішній день, порівняємо з сучасними "правилами гри", запитаймо себе, чи ми б так учинили?

У 1881 році ще зовсім молодий Короленко відмовився прийняти присягу на вірність новому царю Олександру ІІІ, бо це суперечило його переконанням. Це був вчинок, при цьому обдуманий, бо він добре розумів, чим це йому загрожує, та його й попереджали "розумні" люди. Наслідки не затрималися, бо на той час він уже був у засланні.

Або так званий "академічний інцидент". У 1902 році Російська Імператорська Академія Наук відмовила у членстві вже відомому на той час російському письменнику Максиму Горькому через небажання царя Миколи II, Антон Павлович Чехов та Володимир Галактіонович Короленко склали негайно з себе звання академіків, публічно пояснивши причини свого вчинку. Короленко тим більше відчував свій духовний, корпоративний "письменницький" зв'язок з Горьким, що його, під час свого перебування у Нижньому Новгороді, як і багатьох інших літераторів, "вивів у люди" (сам на той час був уже знаним письменником і авторитетним громадським діячем).

Окремої розмови заслуговує позиція Короленка у так званому "національному питанні". Народився Короленко у Західній Україні, в багатомовному і багатонаціональному середовищі, де здавна мешкали українці, росіяни, поляки, євреї, люди інших національностей/У сім'ї Короленка чітко прослідкуються українські і польські корені. За своє життя Короленко багато поїздив (інколи не за власним бажанням, а на казенний кошт) по Російській імперії, бував у Франції, Сполучених Штатах, Німеччині, Румунії. Усе це відбилося в його творах, і не тільки у мові [2; 8; 14], але й у самому змісті. Немає поганих чи хороших народів, є погані чи хороші люди, - так беремо на себе сміливість сформулювати кредо письменника у цьому питанні. У його творах діють люди різних національностей ("Без язика", "Сон Макара", "У поганому товаристві" і багато інших). І в реальному житті він не ділив людей за національною ознакою. Для нього людина, якою б мовою вона не говорила, завжди була самодостатньою цінністю. То він заступався за якогось чеченця Юсупова, то пристрасно захищав звинувачуваних у справах мултанській і Бейліса (нагадаємо, обидві про так звані ритуальні вбивства: у мултанській справі звинувачували вотяків, мешканців села Старий Мултан у тому, що вони вбили християнина-жебрака Матюніна для використання його крові у відправленні своїх поганських обрядів; такою ж сфальсифікованою нісенітницею була справа київського єврея Бейліса, який також начебто вбив християнського хлопчика, аби додати його кров у святкову мацу). Участь Короленка у цих справах перетворила неправий суд у справедливий, а між тим саме тоді, коли відбувалося слухання мултанської справи, тяжко захворіла і померла маленька дочка письменника, і навіть у цей трагічний для нього час він не ухилився від виконання свого громадянського обов'язку, - як він його розумів. А то Короленко, обурений, вражений кишинівським погромом, особисто їде на місце подій і публікує серію вражаючих матеріалів про жахливі факти знущань і навіть убивство мирних жителів. Все своє життя, до останнього подиху, Короленко відстоював права людини, незалежно від національності, - те, до чого людство, та й то з ваганнями, дійшло майже через століття, з рецидивами світових воєн та постійних локальних конфліктів. Приходять на пам'ять слова Марі-Франсуа Аруе, якого весь світ знає як Вольтера, котрий говорив: "Пишатися своєю національністю - це все одно, що пишатися тим, що народився у вівторок". Короленко ніде не наводить цих слів іронічного француза, але усім своїм життям підтверджує їх. Пишатися треба не тим, що ти українець, чи росіянин, чи єврей, чи англієць, чи француз, чи будь-хто, бо ти таким народився і твоєї заслуги у тому немає. Пишатися треба тим, що ти чесна, порядна, працьовита людина. Короленко відчував себе відповідальним за все, що коїлося круг нього, він був свідомим громадянином світу: нам ще тільки належить перейнятися цим відчуттям у майбутньому, хоча б тому, що цього вимагають здоровий глузд, екологія нашої невеличкої планети, де ми мешкаємо усі разом.

Ставлення Короленка до воєн було різко негативним. У своїх класичних прозових полотнах художніми засобами стверджував він принципи миру, свободи, гуманізму, в епістолярній же спадщині та у блискучій публіцистиці Короленко з громадських позицій висловлював політичні переконання щодо війни як "великого злочину". Ця позиція у більшій мірі простежується в його ставленні до першої світової війни [1]. Питання про патріотизм [11], долю свого народу і народів світу, про співвідношення патріотизму, інтернаціоналізму і націоналізму, шовінізму він розглядає у статті "Війна, вітчизна і людство", яку написав у серпні 1917 року. Пізніше Короленкові довелося зіткнутися з іще жахливішими виявами цього "великого злочину" - з війною громадянською, з терором у своїй власній країні. Ставлення до цього він висловив у своєму листуванні з Х.Г.Раковським [19] та А.В.Луначарським (останній, до речі, теж полтавець), які у ті непевні часи знаходились на зовсім інших позиціях. Ці листи Короленка стали відомими зовсім недавно, і вони заслуговують найретельнішого вивчення.

Правозахисна діяльність Короленка не знала не тільки національних кордонів, але й соціальної сегрегації, розподілу за багатством, маєтним цензом. Сам він і його сім'я жили надзвичайно скромно і тільки на зароблені власноруч кошти, бо ніяких спадків їм ніхто не залишав. Вражають дві фотографії з недавно оприлюдненої книги Л.К.Гейштор "Вблизи Короленко"[6]. На одній фотографії Євдокія Семенівна Короленко у поганенькій, видно, власного плетіння кофтині. Це 30-ті роки. А ось портрет Софії Володимирівни, дочки письменника, у 1946 році - у тій самій кофті, яку вона і через 16 років іще вважала придатною для фотографування. Цей жиггєвий стиль, цей аскетизм у побуті був започаткований Володимиром Галактіоновичем. Сам жив дуже скромно, обходився мінімумом, шив чоботи власноруч, знався і на інших ремеслах. За своє життя так і не мав власного будинку. Дім, де зараз міститься музей письменника, належав лікарю Будаговському, який гостинно розчинив двері своєї оселі родині письменника на довгі роки. Єдина власність, якої зажили Короленки, була дача в селі Хатки Шишацького району [12]. Її було споруджено за проектом Євдокії Семенівни, з цією дачею пов'язано багато сторінок життя і творчості письменника, але за гіркою іронією доля її плачевна. Зараз стоїть вона сумною руїною. На даху вже виросло дерево, шибки вибиті, скрізь сліди життєдіяльності бомжів... Правда, останім часом почали говорити, що треба щось робити. Є прекрасні обіцянки. Почекаємо...2 А добрий вчинок лікаря Будоговського не залишився поодиноким. У Короленків, як-то кажуть, був відкритий дім, у їх сім'ї завжди знаходили притулок рідні й друзі, і коли одиначка Софія Володимирівна у 1941 році вивозила музей в евакуацію, з нею, як члени її сім'ї, виїхали 11 чоловік (так зазначено в документі), і більшість їх були євреї, так що невідомо, чи пережили б вони, не евакуювавшись, німецьку навалу. Ця ниточка не перервалася. Практично "за спасибі" працює зараз мікроскопічний колектив музею Короленка, ці героїчні декілька жінок (правда, очолювані чоловіком). Вони - чи не єдині хранителі пам'яті про Короленка, його літературної і духовної спадщини.

Та повернімося до Володимира Галактіоновича, який людей цінував не за товщиною гаманця. Багато разів йому доводилося захищати простих людей, які могли віддячити йому тільки добрим словом і пам'яттю. Наприклад, ті самі вотяки зі Старого Мултана. Але згадаймо і ближчий нам епізод, коли Короленко втрутився у події, що відбулися у містечку Великі Сорочинці (тоді Миргородського повіту).

Ці події широко відомі [10], не будемо їх переповідати. В.Г. Короленко перед Новим 1905 роком повернувся у Полтаву з Санкт-Петербурга. Місто гуло від чуток. Про трагічні події у Великих Сорочинцях та Устивиці розповіла полтавська ліберальна газета "Полтавщина". До Короленка зверталися мешканці Полтави, журналісти, рідні потерпілих, яких Ф.В. Філонов беззаконно і безпідставно катував. Короленко опинився в епіцентрі подій, він не міг мовчати. 12 січня 1906 року письменник опублікував у газеті "Полтавщина" "Відкритий лист статському раднику Філонову", який закінчив словами: "Я буду чекати, що якщо є в нашій країні хоч тінь правосуддя, якщо у вас, у ваших співслужбовців та у вашого начальства є усвідомлення професійної честі, якщо у вас є звинувачувальні камери, суди і судді, які пам'ятають, що таке закон або судейська совість, то хто-небудь із нас повинен сісти на лаву підсудних і понести сувору кару: ви або я" [4]. Відсилаємо читачів до листа Короленка, який, крім усього іншого, є ще й яскравим зразком ораторського мистецтва (вже не говоримо про громадянський пафос, про особисту хоробрість письменника), до наукових розвідок про ці події (бо листом Короленка справа не закінчилася: Філонова було вбито на центральній вулиці Полтави Олександрівській (зараз Жовтнева) студентом Кириловим; з боку Кирилова це була помста Філонову за його дії в Сорочинцях. Короленка стали звинувачувати у підбуренні до злочину і т.д.)[10].

Взагалі, полтавський період для Короленка-громадського діяча був дуже значним. Сама поява Короленка у Полтаві була, безумовно, подією надзвичайною для цього невеликого містечка Російської губернії (хоча й з великою історією). З його переїздом у Полтаву у державі утворилася третя - духовна - столиця наряду з Москвою і Петербургом. Полтава стала літературною Меккою, як і Ясна Поляна, адже Короленко, живучи у Полтаві, продовжував видавати у Петербурзі журнал "Русское богатство" [16], звичайно, багато працював з авторами, й досвідченими, й початківцями, і ця сторона його діяльності ще потребує дослідження. Багато з них побувало в Полтаві. Взагалі приїхати сюди, зустрітися з Короленком, одержати від нього благословіння вважали за потрібне найвизначніші діячі імперії. Не Короленко став провінціалом, переїхавши у Полтаву, а Полтава перетворилася у визначний духовний центр. Короленко тримав руку, як-то кажуть, на пульсі життя. Наведемо тільки рубрики, за якими він розбив газетні матеріали, які збирав останні 25 років свого життя (тобто у полтавський період): освіта, земські начальники, преса і цензура, типові фігури в пресі, поліція, дворянство, духовенство, військові, селянство, забобони, нещасні жінки, уряд, розкрадання, дуелі, самозванство, думи, установи...[5]. Вражаючий діапазон, чи не правда? А насправді його інтереси були ще ширші, про що свідчать його публікації, публіцистичні виступи, як, скажімо, "Побутове явище" чи вже згадуваний "Відкритий лист статському раднику Філонову" (який все-таки красномовний пропуск ініціалів цього Філонова у такого завжди чемного Короленка!) [4].

Перебування Короленка у Полтаві виявилося для населення надзвичайно важливим у страшну пожовтневу пору, коли влада змінювалася чи не щоденно. Саме завдяки його впливу і прямій агітаційній діяльності (частенько таки досить небезпечній) полтавці не заплямували свої руки єврейськими погромами. Короленко був людиною відчайдушної особистої сміливості. Він врятував життя десятків людей у 1917-1918 роках. За кожного окремо заступався він, уже хворий, щоденно, як на роботу, йдучи до каральних органів то Денікіна, то більшовиків, то Петлюри, то інших "каліфів" на час. В ЧК (надзвичайна комісія) охорона вже пізнавала Короленка і пропускала без документів. Тепер ми знаємо, що кожний з таких візитів міг стати останнім. ЧК вже приглядалася до нього, вже почалися арешти в його сім'ї. Так, було затримано чоловіка його молодшої доньки Костянтина Ляховича. У в'язниці він захворів на тиф і помер незабаром після звільнення.

Усе своє життя Короленко був не до вподоби владі: і царській, і більшовицькій. Перша вислала його на поселення у Сибір та й потім час від часу утискала, забороняла його журнал, проте серйозно вже зачіпати боялася: дуже великого - світового - масштабу була ця постать. А друга не посміла покарати письменника у перші пожовтневі роки, хоча він і дуже дошкуляв своєю правозахисною діяльністю [9; 17], листуванням з Раковським і Луначарським, своєю літературною творчістю. Та можна сміливо твердити, що Короленко просто не дожив до своєї тюрми, і якби він був молодший і здоровіший, то мав би абсолютно реальний шанс повторити своє заслання, але вже у зовсім інших, нелюдських умовах. До тюрми він не дожив, а суму свою одержав. І, звичайно, матеріальні умови, у котрих сім'я письменника опинилася після жовтневого перевороту, істотно скоротили його життя. Хоча, - парадокс, - саме за радянської влади були зроблені певні кроки по увічненню пам'яті цієї людини. Так, у постанові Ради народних комісарів України від 24 січня 1922 року (через місяць після смерті письменника) говориться:

Видати за рахунок держави російською та українською мовами повне зібрання творів В.Г.Короленка, як надрукованих, так і тих, що залишилися після його смерті, з таким розрахунком, щоб найбільш популярні серед них були безкоштовно розповсюджені серед робочих і селян. З цією метою наркому освіти запропоновано укласти відповідну угоду із сім'єю В.Г.Короленка про умови і порядок видання.

Видання перекладів творів В.Г.Короленка ні російською, ні українською мовою здійснене не було, але робота в цьому напрямку велася. Зокрема, це стосується українських перекладів Короленка. Так, за даними працівників Полтавського літературно - меморіального музею Короленка [17], українською мовою на сьогодні перекладено:

Не стоять осторонь і полтавські митці. У 90-ті роки минулого століття Леонід Бразов і Наталія Безобразова переклали "Парадокс" - програмний твір Короленка. Цей переклад було оприлюднено на полтавському радіо (4 передачі), але й досі ще не видруковано.

Але повернімося до вшанування пам'яті В.Г.Короленка у 1946 році (до 25 роковин з дня його смерті ім'я Короленка було присвоєно Полтавському державному педагогічному інституту (тепер університет), середній школі №10, Полтавському краєзнавчому музею (який, правда, чогось соромиться і не вказує ім'я Короленка у своїй офіційній назві), вулиця Мало-Садова перейменована у вулицю Короленка. Оце, мабуть і все. Ще планувалося на дачі Короленка у с. Хатки зробити будинок відпочинку і творчості для письменників (як, скажімо, у будинку Максиміліана Волошина у Коктебелі), але це виконано не було. Час від часу проводилися Короленківські читання до пам'ятних дат, видавалися матеріали цих наукових конференцій [20]. Пам'ятали Короленка і мешканці Полтави.

Коли Короленко жив у нашому місті (не такі вже й далекі часи), його у Полтаві знали усі, навіть ті, хто не прочитав жодного його рядка, навіть зовсім неписьменні. У спогадах його сучасників, у дослідженнях його життя і творчості зберігся не один випадок, який свідчив про прямо таки всенародну любов до нього. Так, за спогадами А.Г.Бялого, неписьменна мати візника, у якої квартирував цей відомий вчений уже після смерті Короленка, сказала, що в Полтаві не було єврейських погромів, бо Короленко не дозволив. "А хто ж він, цей Короленко? - запитав вчений. - Не знаю, мабуть губернатор, - відповіла стара жінка". Знаходимо спогади й про те, як візники по одному чергували біля оселі хворого письменника, щоб без зволікань їхати в аптеку чи по лікаря, як підгодовували його в скрутні часи мешканці Полтави, як викупили і підкинули шкіряний портфель, відданий сім'єю за продукти, тощо. До війни Короленка полтавці добре пам'ятали. Софія Володимирівна, його старша донька, неодноразово говорила, що батько допомагає їй (себто пам'ять про нього) у музейних справах.

І от пройшло піввіку. І вже сучасна молодь, люди середнього покоління не знають, хто такий Короленко. Хтось думає, що це видатний педагог (бо педуніверситет носить його ім'я), хтось - навіть - що космонавт (мабуть, за співзвучністю з Корольовим), хтось відверто зізнається, що не знає. Годі звинувачувати пересічних полтавців (а в цілому по країні справи ще гірші). Вони знають те, про що чули, чого їх навчали в школі. Короленка свідомо вилучають з літератури, громадської думки, з нашого життя. На перший погляд це дивно.

Можливо, маємо справу з відомим психологічним ефектом витіснення, коли забувається перш за все погане, незручне, неприємне. Погане, повторимо, знайти у житті і творчості Короленка важко. А от неприємним, незручним він може бути. Його літературний спадок цікавий і актуальний, його б із задоволенням читали й зараз (і про це свідчать наші численні зустрічі з читачами на презентаціях книги Л.К.Гейштор "Вблизи Короленко"). Але ж який він нам дає приклад своїм життям, хіба можна дотягнутися до такого зразка? Ця людина не просто не зробила у своєму житті нічого поганого. Знаємо людей, позитивна характеристика яких складається з суцільних "не": "не п'є", "не палить", "не заглядається на чужих жінок". Такі "негативні" чесноти мало кого надихають. Звичайно, є речі, яких порядна людина ніколи не вчинить. Але набагато вагоміше її позитивний потенціал: що зроблено. Так ось у Короленка він просто вражає. Ця людина сама шукала собі справу, сама втрапляла у халепу, сама ризикувала собою і добробутом своєї сім'ї, аби захистити сторонніх, аби захистити правду. Цікаво, що Короленко як правозахисник ніколи не користувався псевдонімом - завжди виступав з відкритим забралом. Він був розкритим і беззахисним, його серце боліло за всіх, тому й зупинилося так швидко. Ми мали б пишатися такою особистістю, мати її за взірець. Але ж ні, ми оголосили його російським письменником (до речі, в Росії він теж майже в забутті), а значить, нам непотрібним. Як наче не народився він на Україні, не прославляв її у своїх творах, не прожив тут більшу частину свого життя і тут не упокоївся. Хіба ж він може бути в одному ряду з деякими сучасними письменниками, котрі, як найманці, беруть участь у передвиборних перегонах, хіба ж віддаватимуть йому належне діячі культури і науки, які за останні 10-15 років вже неодноразово змінили свої переконання, хіба ж віддадуть йому належне наші державні мужі та громадські діячі з їх дачами на Канарах (у той час як дружина і дочка Короленка, згадаймо, піввіку ходили в одній кофті).

Звичайно, Короленко незручна людина. Бо поряд з ним ми всі пігмеї з нечистими помислами. І таку людину пам'ятати?

Хочеться думати, що ми все ж таки усвідомили велич його життєвого подвигу. Хочеться думати, що крига скресла. Ось до 80-ої річниці з дня смерті видатного полтавця було проведено цілу низку заходів: чергові Короленківські читання, і їх матеріали вийшли з друку, відбулася серія передач по полтавському радіо (за участю наших відомих артистів Жанни Северин та Валерія Івакіна), та й телебачення присвятило Короленкові кілька сюжетів, побачила світ дуже цікава книга Любові Гейштор "Вблизи Короленко", пройшли її численні презентації, видана книга недавно спочилого Бориса Левіна "Великий праведник" [15], (чим завершено трилогію про великих полтавців Котляревського - Гоголя - Короленка). Оприлюднено на радіо перший переклад українською мовою програмного оповідання Короленка "Парадокс" - з його знаменитим афоризмом "Людина створена для щастя, як птах для польоту..." [13], у новому корпусі Полтавського педуніверситету відкрито пам'ятник письменнику, споруджений на гроші, зібрані студентами, викладачами, співробітниками педуніверситету (скульптор - В.С.Бабенко), підготовлено міжнародну конференцію "Короленко і світ" з публікацією програмних доповідей та ювілейний номер журналу "Рідний край", на сторінках полтавських газет зарясніли публікацї про цю людину, згадали про Короленка об'єднані соціал-демократи, визнали його за свого предтечу і провели кілька заходів, на пам'ятні короленківські дати проводить заходи музей, почали начебто вирішувати питання з міським пам'ятником видатному земляку (провідна роль тут належить педуніверситету, який носить його ім'я) та дачею у Хатках. А головне, у музеї розпочато ремонт. Багато ще й у планах, як от "Короленківська енциклопедія", про яку піклується Слов'янський клуб [3].

Звичайно, така активна діяльність стимулюється 150-ою річницею з дня народження Володимира Галактіоновича Короленка. Та ювілейна лихоманка рідко кому йде на користь. І от уже відзначено столітній ювілей короленківської ялинки в будинку Будаговського - на рік раніше, ніж це є насправді, бо Короленко переїхав до Будаговського тільки влітку 1903 року, тож новий 1903 рік зустрічав у зовсім іншому місці, та чи й були вони тоді ще знайомі -Короленко й Будаговський? Ремонт музею почали, не виробивши загальної концепції, не маючи плану, й почали чомусь з вирубування дерев на подвір'ї музею. І стоїть він непристойно голий, яким його зроду не бачили полтавці. А поодинокі екскурсанти, кажуть, дивуються, чи дійсно Короленко не любив природу, бо не росте ні травина, ні билина. На ювілейні заходи в музей сходяться в основному люди дуже похилого віку, міська влада і громадськість майже їх ігнорує. Традиційним на таких зустрічах стало оприлюднення спогадів та аматорських віршів. Може, це і зворушливо, але їх рівень... Думаємо, це ображає пам'ять Короленка. Викликає роздуми і достовірність спогадів, - зважаючи на роки, що пройшли від дня смерті Короленка. Кажуть, мертві сраму не імуть. Ні, це не так. Просто вони не можуть захиститися від нас, від нашого глупства, нашої заангажованості, нашої безхребетності. Профанація гірша забуття.

Хочеться думати, що полтавці, українці, світова громадськість і без ювілейного допінгу починають розуміти, хто такий був Короленко, яку спадщину він залишив. Йому присвоєно звання "Праведник миру", в Росії і Україні останнім часом вийшло кілька цікавих видань про Короленка, вивчення його творчості повернуто до школи, хоча і в недостатньому об'ємі, пробуджується інтерес до педагогічної діяльності Короленка, про нього починають згадувати в інших слов'янських і неслов'янських країнах (Сполучені Штати, Німеччина, Франція, Ізраїль). Ми ще погано знаємо Короленка. Але, сподіваємося, головне уже відбулося: наші душі відкрилися до нього, ми готові в нього вчитися, ми готові продовжувати його справу.

Ми пам'ятаємо нашого великого земляка, нашого сучасника Короленка.

Література